Роальд Дал. "Хазяйка".

Пропоную вашій увазі оповідання великого англійського письменника, автора "Гремлінів", "Фантастичного містера Фокса", "Чарлі і шоколадної фабрики" і багатьох інших творів для дітей і дорослих. Дане ж оповідання - зразок камерної історії жахів.

Біллі Вівер їхав з Лондона повільним полуденним потягом, з пересадкою в Свінтоні, тож Бата він дістався вже близько дев‘ятої вечора, коли місяць сходив на чисте зоряне небо над будинками навпроти станції. Проте повітря було надзвичайно холодним, а вітер таким, наче до щік притуляли льодяні леза.

– Перепрошую, – сказав він, – але чи є десь поблизу недорогий готель?

– Спробуйте «Дзвін і дракон», – відповів носильник, вказуючи в бік дороги. – У них, напевне, є вільні кімнати. Це десь у чверті милі звідси.

Біллі подякував, підняв валізу і рушив до «Дзвону і дракона». Він раніше ніколи не був у Баті. Він тут нікого не знав. Але містер Грінслейд з Головної контори сказав йому, що це чудове місто.

– Найміть собі житло, – сказав він, – а тоді прибудьте до управляючого відділенням як тільки влаштуєтесь.

Біллі було сімнадцять. Вдягнений у новеньке темно-синє пальто, новенький коричневий фетровий капелюх і новенький коричневий костюм, він непогано себе почував. Він жваво йшов вулицею. Зараз він усе намагався робити жваво.

Він вірив, що моторність – це риса, яка об‘єднує усіх успішних ділових людей. Шишки у Головній конторі всі як один були на диво моторними, увесь час. Вони вражали.

На широкій вулиці, якою він ішов, не було крамниць, тільки ряди однакових будинків з обох боків. Вони мали ганки зі стовпчиками і по чотири чи п‘ять сходинок, що вели до дверей. Очевидно, колись вони вважались розкішними домівками, але зараз, навіть у темряві, він бачив, що з дерев‘яних дверей і вікон облуплюється фарба, а привітні білі фасади пішли тріщинами і плямами від недбання.

Раптом, у нижньому вікні, яскраво освіченому вуличним ліхтарем, що стояв не далі, як за два метри, Біллі угледів притулений до верхньої шибки листок. На ньому було надруковано: «ЛІЖКО І СНІДАНОК». Прямо під листком стояла висока гарна ваза з вербою.

Він спинився. Підійшов трохи ближче. Зелені занавіски зі схожого на оксамит матеріалу обрамляли вікно. Гілки верби прекрасно до них пасували. Він підійшов упритул і зазирнув крізь шибку до кімнати. Перше, що він побачив – яскравий вогонь у каміні. На килимку перед ним спала такса, скрутившись і ткнувшись носом в живіт. Сама кімната, наскільки він міг роздивитися у напівтемряві, була обставлена охайними меблями. Кабінетний рояль, великий диван з кількома пухкими кріслами; в одному з кутків він помітив великого папугу в клітці. Зазвичай тварини в таких домах – хороший знак, сказав собі Біллі; врешті-решт, йому здалося, що цей будинок достатньо пристойний, щоб у ньому зупинитися. Тут напевно буде зручніше, ніж у  «Дзвоні й драконі».

З іншого боку, паб підійшов би йому більше, ніж пансіон. Пиво і дартс вечорами, багато з ким можна поговорити, та й трохи дешевше було б, мабуть. Якось він зупинявся у пабі на кілька ночей і йому сподобалось. В пансіонах він не зупинявся ще ні разу і, якщо бути до кінця відвертим, побоювався їх. Саме слово викликало в його уяві образи рідкого капустяного супу, жадібних хазяйок і могутнього запаху копченої риби у вітальні.

Повагавшись так на холоді дві-три хвилини, Біллі вирішив піти далі й подивитися на «Дзвін і дракон» перш ніж приймати рішення. Він розвернувся.

А тоді з ним сталася дивна річ. Коли він відступав від вікна і повертався, йому в око якимсь чином раптом впала невеличка об‘ява. «ЛІЖКО І СНІДАНОК», було сказано там. «ЛІЖКО І СНІДАНОК», «ЛІЖКО І СНІДАНОК», «ЛІЖКО І СНІДАНОК». Кожне слово здавалося великим чорним оком, що дивилося на нього крізь скло, тримало його, силувало, примушувало залишатись на місці, не йти геть, і він незчувся, як пішов від вікна до парадних дверей будинку, зійшов сходами і потягнувся до дзвінка.

Він натиснув кнопку і почув дзвін десь далеко в кімнаті. І потім двері відразу – справді відразу, бо він навіть не встиг прибрати пальця з кнопки – відчинилися і на порозі з‘явилася жінка.

Зазвичай ви дзвоните і чекаєте принаймні півхвилини, поки вам відчинять. Але ця пані вискочила як чортик з коробки. Він натиснув кнопку – і ось вона! Він аж підстрибнув.

Вона виглядала на сорок п‘ять чи п‘ятдесят. Побачивши його, вона тепло і гостинно посміхнулася.

– Будь ласка, заходьте, – люб‘язно запросила вона.

Тримаючи двері, вона відступила вбік, і Біллі механічно ступив уперед. Сила, що примушувала його чи, точніше, бажання увійти за нею до будинку було надзвичайно сильним.

– Я побачив об‘яву на вікні, – сказав він, стримуючи себе на порозі.

– Так, я знаю.

– Мене цікавить кімната.

– Вона вже готова для вас, мій любий, – сказала вона. У неї було кругле рожеве обличчя і лагідні блакитні очі.

– Я йшов до «Дзвону і дракона», – сказав їй Біллі.  – Але тут об‘ява на вікні потрапила на очі.

– Мій любий хлопчику, – сказала вона, – чому б вам не увійти з холоду всередину?

– Скільки ви просите?

– П‘ять з половиною шилінгів, включаючи сніданок.

Це було неймовірно дешево – менше половини того, на що він розраховував.

– Якщо це забагато, – додала вона, – тоді, певно, я можу трохи скинути. Ви їсте яйце на сніданок? Яйця зараз дорогі. Без них буде на півшилінга дешевше.

– П‘ять з половиною мені підходить, – відповів він. – Я із задоволенням зупинюсь у вас.

– Я знала, що вам сподобається. Проходьте, прошу.

Вона здавалась дуже приємною. Виглядала вона точнісінько як мати вашого кращого шкільного приятеля, що запрошує вас провести у них різдвяні канікули. Біллі зняв капелюха і переступив поріг.

– Вішайте його прямо тут, – сказала вона, – і дозвольте допомогти із пальтом.

В коридорі не було інших капелюхів чи верхнього одягу. Ні парасоль, ні тростин – нічого.

– Увесь дім до наших послуг, – сказала вона, посміхнувшись йому через плече, коли вони піднімалися сходами. – Розумієте, я не дуже часто маю приємність вітати гостей у своєму гніздечку.

«Старенька трохи не при собі», – подумав Біллі. Але хто звертає на таке увагу за п‘ять з половиною шилінгів?

– Мені здалося, що до вас мають ходити натовпи прохачів, – ввічливо сказав він.

– О, так і є, мій любий, звісно, так і є. Річ у тому, що я схильна бути трішечки розбірливою і вибагливою – якщо ви мене розумієте.

– О, так.

– Але я завжди готова. У цьому домі вдень і вночі все завжди готове на той випадок, коли з‘явиться підходящий молодий джентльмен. І це така радість, мій любий, така велика радість, коли час від часу я відчиняю двері і бачу когось, хто ідеально підходить.

Вона наполовину піднялася сходами, а тоді зупинилась, тримаючи руку на поручні, повернула голову і посміхнулася блідими губами.

– Як ви, – додала вона і повільно окинула його поглядом з голови до ніг і назад.

На другому поверсі вона сказала:

– Цей поверх мій.

Вони піднялися на ще один марш.

– А цей увесь ваш, – мовила вона. – Ось ваша кімната. Я сподіваюсь, що вам тут сподобається. – Ввімкнувши світло, вона провела його у невелику, але милу спальню.

– Вранці сонце світить прямо у вікно, містер Перкінс. Ви ж містер Перкінс, чи не так?

– Ні. – сказав він. Я Вівер.

– Містер Вівер. Як мило. Я поклала грілку під ковдру, містер Вівер. Приємніше лягати у незнайому чисту постіль, коли там тепла грілка, правда? Якщо буде прохолодно, вмикайте газовий обігрівач, коли забажаєте.

– Дякую, – сказав Біллі. – Дуже вам дякую.

Він побачив, що покривало з ліжка зняте, а ковдра рівно відгорнута. Постіль тільки й чекала, щоб хтось у неї ліг.

– Я так рада, що ви з‘явились, – сказала вона, серйозно дивлячись на нього. – Я почала було непокоїтись.

– Усе гаразд, – весело відповів Біллі. – Не слід хвилюватися за мене. – Він поставив на стілець валізу і почав відкривати її.

– Як щодо вечері, мій любий? Чи випала вам нагода поїсти чого-небудь по дорозі сюди?

– Я анітрохи не зголоднів, дякую, – сказав він. – Думаю, я просто якнайшвидше ляжу спати, адже завтра мені треба буде прокинутись доволі рано і прибути до контори.

– Що ж, добре. Я покину вас, щоб ви мали змогу розпакувати речі. Але перш, ніж ви ляжете відпочивати, чи не будете ви так люб‘язні спуститися на хвильку до вітальні і поставити підпис у гостьовій книзі? Це обов‘язково для всіх, бо це місцевий закон, а ми ж поки що не хочемо порушувати ніяких законів, правда?

Вона помахала йому рукою, швидко вийшла з кімнати і зачинила двері.

Та обставина, що його хазяйка виявилася злегка не при своєму розумі, анітрохи не хвилювала Біллі. Врешті решт, вона не тільки була нездатна скривдити когось – у цьому не було сумніву – а й, цілком очевидно, мала лагідну і щедру вдачу. Він припускав, що вона втратила сина на війні чи щось таке, і так і не змогла з цим примиритись.

Отож, розпакувавши валізу і вимивши руки, він через кілька хвилин швидко спустився на перший поверх і зайшов до вітальні. Хазяйки там не було, але в каміні горіло полум‘я, а перед ним досі спала такса. В кімнаті було напрочуд тепло і затишно. «Як же мені пощастило,» – подумав він, потираючи долоні. Те, що треба.

На піаніно лежала відкрита гостьова книга, тож він витяг ручку і записав своє ім‘я і адресу. На сторінці над його записом було всього два імені, і він, як люди завжди роблять, прочитав їх. Перше було Крістофер Малголланд з Кардіфа. Другим ішов Грегорі У. Темпл з Брістоля.

Цікаво, раптом подумав він. Крістофер Малголланд. Щось нагадує.

Де він міг раніше чути таке доволі незвичне ім‘я?

Вчилися разом у школі? Ні. Один з численних кавалерів сестри чи, може, батьків друг? Ні, ні, все не те. Він знову подивився в книгу.

Крістофер Малголланд

Касидрел-роуд, 231, Кардіф

Грегорі У. Темпл

Сикемор-драйв, Брістоль

Власне, тепер йому спало на думку, що він не впевнений, чи не здається йому так само знайомим і друге ім‘я.

– Грегорі Темпл? – мовив він вголос, намагаючись пригадати. – Крістофер Малголланд?

– Чарівні хлопчики – сказав голос позад нього. Біллі повернувся і побачив, як хазяйка плавно заносить в кімнату велику срібну чайну тацю.

Вона несла її далеко перед собою і доволі високо, неначе тримала віжки грайливого коня.

– Я наче чув щось про них, – сказав він.

– Справді? Як цікаво.

– Я майже впевнений у тому, що чув ці імена раніше. Дивно, правда? Може, про них писали газети. Вони ж не були відомими людьми, чи не так? Я маю на увазі, футболістами, крикетистами чи ще кимось таким?

– Відомими? – сказала вона, ставлячи тацю на низенький столик перед диваном. – Ні, я так не думаю. Але вони були надзвичайно вродливими, обидва, це точно. Високі, молоді, ставні, любий мій, геть як ви.

Біллі ще раз зазирнув у книгу.

– Погляньте на це, – сказав він, звернувши увагу на дати. – Останній запис внесено два роки тому.

– Правда?

– Саме так. А Крістофер Малголланд був ще десь роком раніше – більше трьох років тому.

– Боже мій, – сказала вона, похитавши головою і делікатно зітхнувши. – Подумати тільки. Як же час летить швидко, чи не так, містер Вілкінс?

– Я Вівер, – поправив Біллі. – В-І-В-Е-Р.

– Ой, справді! – вигукнула вона і присіла на диван. – Як неввічливо з моєї сторони. Прошу мене пробачити. В одне вухо влетіло, у друге вилетіло – це про мене, містер Вівер.

– Знаєте що? – сказав Біллі. – Що в цьому справді дуже дивно?

– Ні, мій любий, не знаю.

– Ну, розумієте, ці два прізвища, Малголланд і Темпл, я не просто, так би мовити, пригадую їх окремо, але вони якимось дивним чином здаються мені пов‘язаними. Неначе вони відомі чимось схожим, розумієте, як Демпсі і Танні, наприклад, чи Черчілль і Рузвельт.

– Дивина та й годі, – сказала вона. – Втім, ходіть сюди, мій любий, сідайте біля мене на диван і я пригощу вас чашечкою чаю з імбирним печивом, перш ніж ви підете відпочивати.

– Не варто було турбуватися, – сказав Біллі. – Я не хотів завдавати вам клопоту.

Він стояв біля піаніно і спостерігав, як вона метушиться з чашками і блюдечками. Він помітив, що руки у неї маленькі, білі й швидкі, а нігті червоні.

– Я майже переконаний, що я бачив їх прізвища в газеті, – сказав Біллі. – Зараз я згадаю. Точно згадаю.

Яка ж це танталова мука – намагатися ухопити спогад, що жевріє десь за межами пам‘яті. Він не бажав здаватися.

– Хвилинку, – сказав він. – Одну хвилинку. Малголланд… Крістофер Малголланд… Чи це не той школяр з Ітона, що пішов у похід по Вест-Кантрі і раптом…

– Молока? – спитала вона. – Цукру?

– Так, будь ласка. І тоді він раптом…

– Школяр з Ітона? – спитала вона. – О ні, мій любий, навряд чи це він, бо мій містер Малголланд точно не вчився в Ітоні, коли прийшов до мене. Він вчився у випускному класі в Кембриджі. Ходіть і сідайте біля мене, зігрійтесь біля вогню. Ходіть же. Ваш чай вже готовий.

Вона поплескала долонею по дивану біля себе і сіла, усміхаючись Біллі і чекаючи, коли він підійде.

Він повільно пройшов через кімнату і сів на край дивану. Вона поставила його чашку на стіл перед ним.

– Ось так, – сказала вона. – Як мило і затишно, чи не так?

Біллі почав помалу пити чай. Вона робила те саме. Ніхто не говорив десь півхвилини. Але Біллі знав, що вона дивиться на нього. Вона сиділа, напівобернувшись до нього, і він відчував її погляд з-над краю чашки на своєму обличчі. Час від часу, він уловлював своєрідний запах, який, здавалось, йшов прямо від неї. Він не був неприємним і нагадував, ну, Біллі не був певен що саме. Мариновані горіхи? Новий шкіряний одяг? Чи коридори лікарні?

– Містер Малголланд дуже любив пити чай, – сказала вона нарешті. – Ніколи в житті не бачила, щоб хтось пив стільки чаю, скільки дорогий містер Малголланд.

– Я гадаю, він виїхав зовсім недавно, – сказав Біллі. Два прізвища все ще не йшли йому з голови. Він тепер був певен, що бачив їх у заголовках газет.

– Виїхав? – спитала вона, піднімаючи брови. – Любий мій, він нікуди не виїжджав. Він усе ще тут. І містер Темпл теж. Вони разом на четвертому поверсі, обидва.

Біллі повільно поставив чашку на стіл і подивився на свою хазяйку.

Вона посміхнулася у відповідь, а тоді простягла свою білу руку і заспокійливо  поплескала його по коліну.

– Скільки вам років, мій любий? – спитала вона.

– Сімнадцять.

– Сімнадцять! – вигукнула вона. – О, це ж найкращий вік! Містеру Малголланду теж було сімнадцять. Але мені здається, що він був трохи нижчим за вас, так, я певна, і його зуби були не такі білі. У вас прекрасні зуби, містер Вівер, вам це казали?

– Вони гірші, ніж виглядають, – сказав Біллі. – У них повно дірок там, позаду.

– Містер Темпл був, звісно, трохи старшим, – сказала вона, не звертаючи уваги на його слова. – Насправді, йому було двадцять вісім. Та попри це, якби він сам не сказав мені, я б в житті так не подумала. На його тілі не було жодної цяточки.

– Чого не було? – сказав Біллі.

– Шкіра була прямо як у немовляти.

Запала тиша. Біллі взяв свою чашку, відпив ще чаю і обережно  знову поставив її на блюдечко. Він чекав, що вона скаже ще щось, але вона, здавалось, знову впала у свою мовчанку. Він дивився прямо перед собою у дальній кут кімнати, закусивши нижню губу.

– Папуга, – сказав він нарешті. – Знаєте що? Коли я його вперше побачив, він ввів мене в оману. Я міг заприсягтися, що він живий.

– На жаль, уже ні.

– Дуже вправна робота, – сказав він. – Зовсім як живий. Хто зробив це?

– Я.

– Ви?

– Звичайно, – сказала вона. – А мого Безила ви бачили? – вона кивнула на таксу, що зручно скрутилася перед каміном.

Біллі подивився на неї. Раптом він усвідомив, що тварина увесь час мовчала і не рухалася, як і папуга. Він простяг руку і торкнувся спини собаки. Вона була тверда і холодна. Відвівши пальцями хутро вбік, він побачив ідеально збережену, суху сіро-чорну шкіру.

– Боже ти мій, – сказав він. – Це надзвичайно, вражаюче. – Він відвернувся від собаки і з захопленням подивився на жінку, що сиділа поруч із ним. – Напевне, це страшенно складна річ.

– Анітрохи, – сказала вона. – Я набиваю всіх своїх улюбленців сама, коли вони помирають. Бажаєте ще чашечку?

– Ні, дякую, – сказав Біллі. У чаю був легкий гіркуватий присмак мигдалю, проте він не звертав на це уваги.

– Ви ж написали своє ім‘я в книзі?

– О, так.

– Це добре. Бо пізніше, якщо я раптом забуду, як вас звали, я завжди зможу спуститися сюди і подивитися. Я майже кожен день так і роблю з містером Малголландом і містером… містером…

– Темплом, – сказав Біллі. – Грегорі Темплом. Вибачте за питання, але у вас що, за останні два чи три роки не було пожильців, крім них?

Тримаючи чашку в піднятій руці, вона злегка нахилила голову наліво, подивилася на нього з куточків очей і ще раз лагідно всміхнулась.

– Ні, мій любий, – сказала вона. – Тільки ви.