29.06.12

Роберт Хайнлайн. "Мовчав оркестр, не майоріли прапори".

Переклад оповідання ще одного титана. Слово майстру.


Я писав це коротеньке (1500 слів) оповідання для журналу Colliers. Потім я пропонував його журналу American Legion, де мене вилаяли за негідне зображення того, як у нас піклуються про ветеранів війни. Тоді я запропонував його кільком редакторам науково-фантастичної періодики, але вони сказали мені, що це оповідання не науково-фантастичне. (Отакої, хай йому грець – подорожі у гіперпросторі чи з надсвітовою швидкістю – це наука, а терапія і психологія – ні? Я, певне, чогось не розумію). Але у оповідання таки є недолік, з таких, що зазвичай фатальні. Спробуйте його виявити. Я дам відповідь, але у самому кінці.


– Найхоробріша людина з усіх, кого я коли-небудь в житті бачив! – сказав Джонс, починаючи вже цим набридати.
Ми – Джонс, Акрайт і я – йшли до автостоянки у час, коли години відвідування у шпиталі для ветеранів закінчувалися. Війни спалахують і вгасають, але поранені завжди з нами — і між війнами про них згадують до біса рідко. Якщо ви завдасте собі такий клопіт (що рідко хто робить), то можете навіть знайти в одній з палат понівечені людські уламки часів першої світової війни. Тому наше відділення організації ветеранів кожну неділю і кожен святковий день призначає комісію, щоб відвідати поранених. Я вже тридцять років входжу в такі комісії – якщо не можна віддати борг, можна хоча б спробувати сплатити відсотки. І з часом можна з цим змиритися. Але молодий Джонс відвідував ветеранів вперше і цей візит справді пригнітив його. Звісно, я б зневажав його, якби це було не так – хлопці, яких ми відвідали, були свіжим урожаєм з південно-східної Азії. Якийсь час Джонс тримався, а тоді, коли ми вийшли надвір, видав ту свою фразу.
– Що ти розумієш під хоробрістю? – спитав я його. Взагалі, Джонсу було чим підкріпити свою думку – парубок, про якого він казав, втратив зір і обидві ноги, але не здавався і тримався бадьорим.
– Ну, а ви що розумієте під хоробрістю? – зажадав відповіді Джонс, а тоді додав, – пане. – Повага швидше до моєї сивини, аніж до моєї думки, здається; говорив він різко.
– Не гарячкуй, синку, – відповів я. – Те, що ми бачили у того хлопця, я б назвав духовною стійкістю, яка є здатністю переносити нещастя, не втрачаючи бойового духу. Я аж ніяк не принижую цю чесноту; вона може бути ціннішою за хоробрість – але під хоробрістю я розумію здатність вирішити зустрітися віч-на-віч з небезпекою, якої ти боїшся.
– Чому ви кажете «вирішити»?
– Тому що дев‘ять з десяти здатні на це, коли у них немає вибору. Але щоб подивитися в очі тому, що тебе до смерті лякає, коли ти легко можеш злиняти – для цього потрібна хоробрість.
Я глянув на годинник.
– Послухайте мене три хвилини, я розповім про найхоробрішу людину, яку я коли-небудь зустрічав.
– У роки між світовими війнами, бувши молодим хлопцем, я потрапив до шпиталю, схожого на той, що ми з вами щойно відвідали – у районі Панамського каналу на моїх легенях з‘явилися плями, тож мене відправили на лікування. Пам‘ятайте, що це було багато років тому, методи лікування легень були примітивними. Не було ні антибіотиків, ні спеціальних ліків. Починали з френикотомії — перетинали нерв, що контролює діафрагму, щоб знерухоміти легені і дати їм відновитися. Якщо це не допомагало, робили штучний пневмоторакс. Якщо й цього було замало, обирали запасний варіант – видаляли кілька ребер і приладжували корсет.
Всі ці виверти були лиш засобами тримати легені нерухомими, щоб їм стало легше. Для штучного пневмотораксу між ребра вганяли пусту голку так, щоб її кінець був між ребрами і стінкою легень, а тоді накачували порожнину повітрям; це здавлює легені як губку.
Але через деякий час повітря поглинається, тож процедуру треба повторювати. Кожної п‘ятниці ті з нас, кому робили пнемо, збиралися в кабінеті хірурга нашого відділення, щоб підкачатися. Настрій не був похмурим, легеневі хворі – люди веселі, майже завжди бадьорі. Це було відділення для офіцерів і ми відносилися до нього, як до своєрідного клубу. Замість того, щоб чекати своєї черги в коридорі, ми зазвичай гуртом вривалися у кабінет хірурга, розвалювалися у його кріслі, сиділи на його столі, курили його сигарети і розповідали одне одному чутки в той час як він нами займався. Того ранку нас було четверо і я був першим.
Це зовсім не боляче – тільки легенький укол, коли голка входить в тіло, та і його може не бути, якщо завдати собі клопіт з місцевою анестезією. Це займає лише кілька хвилин; потім ти знов одягаєш халат і повертаєшся до ліжка. Я затримався після того, як лікар закінчив зі мною, бо наступний пацієнт, хлопець на ім‘я Саундерс, розповідав непристойний анекдот, якого я ще не чув.
Він урвав жарт посередині, щоб залізти на стіл, коли я його звільнив. Наш головний хірург саме кудись поїхав, тож нами займався його помічник – молодий парубок, щойно після навчання. Він всім подобався, ми бачили у ньому задатки видатного хірурга.
Накачування повітрям не дуже небезпечне. Можна зламати шию, впавши з драбини чи вдавитися курячою кісткою. Можна посковзнутись у дощ, втратити свідомість від падіння і втопитися в п‘яти сантиметрах дощової води. Приблизно така ж імовірність витягти нещасливий білет при штучному пневмотораксі. Якщо голку загнати надто далеко, так, що вона проникне в легеню, і якщо бульбашка повітря при цьому потрапить у кровоносну судину і дістанеться аж до серця, не розсмоктавшись по дорозі, можливе, хоча й маловірогідне, утворення повітряної пробки у клапанах серця – лікарі називають це повітряною емболією. Якщо усі ці неймовірні події стануться, то можна померти.
Ми так і не почули кінцівку того анекдоту Саундерса. Він знепритомнів на столі. Молодий лікар зробив для нього усе можливе, одночасно пославши по допомогу. Вони спробували і те і се, використовували всі прийоми, але у підсумку принесли велику корзину і забрали Саундерса в морг.
Ми троє все ще стояли, не зронивши ні пари з вуст: я, що намагався стримати сніданок і дякував зіркам, що мене вже накачали, Джозефс, колишній військовий писар, який мав бути наступним і полковник Хостеттер, чия черга була останньою. Хірург повернувся і подивився на нас. Він увесь спітнів і виглядав жахливо – можливо, це був його перший втрачений пацієнт; до того ж, він все ще був хлопчиною. Тоді він повернувся до доктора Арманда, який прийшов із сусіднього відділення. Не знаю чи хотів він попросити старшого закінчити процедуру за нього, чи хотів відкласти її на день, але з виразу його обличчя було ясно, що продовжувати зараз він не збирається.
Хай там як, сказати нічого він не встиг. Джозефс підвівся, скинув халат і заліз на стіл. Він передав щойно прикурену сигарету санітару:
– Будь ласка, Джек, потримай її, поки доктор, – він назвав їм‘я нашого хірурга, – накачає мене.
І з цими словами він задер піжаму. Знаєте, так прийнято у пілотів – курсанта після першої аварії відразу посилають назад у небо. Наш молодий лікар був у тому ж стані – йому треба було повернутися і довести собі, що пацієнт помер не через те, що він коновал, а через невдалий збіг обставин. Але він не міг себе примусити; Джозефсу довелося зробити це за нього. У ту мить він міг загубити хірургові кар‘єру всього лише відступивши і давши тому час надумати собі бозна-чого – але натомість Джозефс взяв його за руку і примусив зробити це.
Він помер на столі.
Здавалось, голка увійшла як треба і все в порядку, а тоді Джозефс тихо зітхнув і помер. Доктор Арманд цього разу був поряд, він кинувся в бій, але це не допомогло. Це було як вдруге побачити один і той же фільм жахів. Та сама четвірка прибула, щоб перенести тіло до моргу – можливо, в тій самій корзині.
Тепер наш доктор виглядав так, неначе теж помер. Доктор Арманд взяв слово:
– Ви двоє, повертайтеся до ліжка, – сказав він мені й полковнику Хостеттеру. – Полковнику, зайдіть до мене після обіду; я зроблю все необхідне.
Але Хостеттер похитав головою:
– Ні, дякую, – твердо відповів він, – наш хірург про мене подбає.
Він зняв халат. Хлопець не поворухнувся. Полковник підійшов до нього і потрусив його за плече.
– Ну ж бо, лікарю – ми через вас спізнимось на обід.
І він заліз на стіл і підставив ребра. Через хвилинку він вже злазив назад, процедуру було завершено і наш хірург знову став схожий на людину, хоч і дуже спітнілу.
Я зупинився перевести подих. Джонс розважливо кивнув і сказав:
– Я розумію, до чого ви хилите. Щоб зробити те, що зробив полковник Хостеттер, потрібно набагато більше рішучої відваги, аніж стати до бою.
– Нічого подібного він не мав на увазі, – заперечив Акрайт. – Річ не про Хостеттера; річ про молодого лікаря. Йому знадобилося взяти себе в руки і зробити те, що він мусив – і не раз, а двічі. Хостеттеру треба було лише сидіти спокійно і не заважати.
Мій вік і втома звалилися на мене.
– Хвилиночку, – сказав я. – Ви обоє помиляєтесь. Пам‘ятаєте, я казав, що хоробрість прямо пов‘язана з вибором – вибором бути хоробрим, незважаючи на свій страх. Обставини примусили молодого хірурга чинити так, як він чинив, тож його до уваги не беремо. Полковник Хостеттер був старим і загартованим у битвах – і у нього був приклад Джозефса. Тож переміг все ж не він.
– Але ж це нелогічно, – заперечив Джонс. – Джозефс, без сумніву, проявив хоробрість, – але, якщо йому було важко прийняти таке рішення, то Хостеттеру було вчетверо важче. Це мало виглядати як прокляття – неначе ніхто не може покинути той стіл живим.
– Так, так! – погодився я. – Знаю, тоді я думав так само. Але ви не дали мені скінчити. Я точно знаю, що більше хоробрості знадобилось саме Джозефсу. Розтин не виявив у нього ознак емболії чи чогось такого. Джозефс помер від страху.

Кінець

Відповідь: Я заховаю її серед інших слів, щоб око не вихопило її раніше; недолік цієї історії в тому, що вона правдива, я був її свідком. Я змінив імена, місце і час, але не чіпав головного.

3 коментарі:

  1. Отличный перевод, как и сам рассказ!

    ВідповістиВидалити
  2. Просто дивовижно, що я віднайшла Гайнлайна укранською. :)

    Шкода, що ви закинули свій блоґ.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Я закинув блоґ, але не переклади. Просто тепер я викладаю їх на Гуртом.

      Видалити

Копіюючи матеріали блогу,
просимо вказувати лінк
© 2011-2013
Равлики переможуть ;)