18.09.11

Рей Бредбері. "Вбивця".

Все правильно, мої любі фантомні читачі. Дехто з нас вирішив перекласти українською одне з оповідань справжнього Майстра, такого, яким нам із вами ніколи не стати. Українською звучить вперше, принаймні, гуглом я нічого не знайшов. Окремо звертаю вашу увагу на рік написання - 1953.



Музика супроводжувала його у білих коридорах. Він проминув одні двері: "Вальс веселої вдови". Інші двері: "Відпочинок фавна". Треті: "Поцілуй мене знову". Він звернув у боковий коридор: "Танок із шаблями" накрив його з головою цимбалами, барабанами, глечиками, сковорідками, ножами, виделками, громом і олов‘яними блискавками. Все зникло, як тільки він пройшов у вестибюль, де сиділа секретарка, заворожена П‘ятою симфонією Бетховена. Він пройшов прямо перед нею, але вона його так і не помітила.
Його наручник задзижчав.
- Так?
- Це Лі, тату. Не забудь переказати мені гроші.
- Так, сину, добре. Я зараз зайнятий.
- Я просто хотів нагадати, тату, – сказав наручник. "Ромео і Джульєтта" Чайковського заглушили його голос і побігли по нескінченним коридорам.
Психіатр ішов по вулику кабінетів, через суміш мелодій, де Стравінський зустрічався з Бахом, Гайдн невдало відбивався від Рахманінова, а Шуберта шматував Дюк Еллінгтон. Він кивнув секретаркам, які щось мугикали під носа, і лікарям, які бадьоро насвистували, займаючись ранкової роботою. У своєму кабінеті він звірив кілька документів зі своєю стенографісткою, що теж наспівувала впівголоса, а тоді подзвонив капітану поліції, що сидів поверхом вище. Через кілька хвилин блимнув червоний вогник і голос зі стелі сказав:
- Арештованого доставлено у камеру для допитів номер дев‘ять.
Він відчинив двері камери, увійшов, почув, як двері за ним замкнулися.
- Йдіть геть, – посміхаючись сказав в‘язень.
Психіатра вразила ця посмішка. Дуже сонячна, приємна, тепла, посмішка, що випромінювала яскраве світло. Вранішня зоря серед темних пагорбів. Полуденне сонце опівночі, ось якою була ця посмішка. Блакитні очі спокійно сяяли над цим білозубим виявом впевненості в собі.
- Я тут, щоб допомогти вам, – сказав психіатр, насупившись.
Щось не так було з кімнатою. Він відчув це, як тільки увійшов. Він озирнувся навколо. В‘язень засміявся.
- Якщо ви дивуєтесь, чого це тут так тихо, то це тому що я щойно забив радіо до смерті."
“Агресивний,” – подумав доктор.
В‘язень вгадав цю думку, посміхнувся і заспокійливо махнув рукою.
- Ні–ні, я небезпечний тільки для механізмів, що базікають без упину.
Уламки трубок і уривки дротів настінного радіо лежали на сірій підлозі. Не звертаючи на них уваги і відчуваючи на собі цю посмішку, немов тепло від лампи, психіатр сів навпроти пацієнта у тиші, незвичній, наче перед штормом.
- То ви – пан Елберт Брок, що називає себе Вбивцею?
Брок люб‘язно кивнув.
- Перш, ніж ми почнемо... – Він невловимим рухом зняв наручник з докторової руки, стиснув його зубами, як горіх, так, що той аж заскреготав і хруснув, і повернув враженому психіатру з таким виглядом, неначе зробив тому послугу. – Отак краще.
Психіатр дивився на розламаний пристрій.
- Ви ще збільшили розмір заподіяної вами шкоди.
- Мені все одно, – усміхнувся пацієнт. – Як у тій старій пісні: “Мені по барабааану!” – Він промугикав її.
Психіатр спитав:
- Ви готові почати?
- Так. Першою моєю жертвою, або однією з перших, став мій телефон. Підступне вбивство. Я запхнув його у кухонний подрібнювач! Але подрібнився він наполовину – бідолаха вдавився. А після цього я застрелив телевізор!
Психіатр хмикнув.
- Випустив шість куль прямо в екран. Видовище його шматочків, що із дзенькотом розлітались у всі боки, було прекрасним, неначе впала кришталева люстра.
- У вас розвинене образне мислення.
- Дякую, я завжди мріяв стати письменником.
- Розкажіть мені, коли ви вперше усвідомили, що ненавидите телефон.
- Він лякав мене ще з дитинства. Мій дядько називав його Машиною Привидів. Безтілесні голоси. Я боявся його до смерті. І в подальшому житті я не міг спокійно ним користуватись. Телефон здавався мені якимось нелюдським приладдям, яке, якщо захоче, зможе пропустити особистість людини через свої дроти. А якщо не захоче, то просто відфільтрує вашу особистість так, що те, що дійде до іншого кінця дроту, буде холодним як риба голосом, повним сталі, міді, пластику, чого завгодно, тільки не тепла і справжності. По телефону легко казати не те, що думаєш; телефон перекручує значення слів. Нажити ворога по телефону дуже легко. Ще, звісно, телефон – така зручна річ; він просто завжди поруч і вимагає, щоб ви подзвонили тому, хто не хоче, щоб йому дзвонили. Друзі увесь час дзвонили, дзвонили і дзвонили мені. Чорт, у мене не було вільного часу. Як не телефон, так телевізор, як не радіо, так фонограф. Як не телевізор, радіо чи фонограф, так фільми з кінотеатру за рогом, фільми, що проектуються, перериваючись на рекламу, на купчасті хмари, що проходять низько. Дощ уже не дощ, а якісь змилки. Як не реклама на хмарах, так музична реклама з естради у кожному ресторані; музика і реклами у автобусах, якими я їздив на роботу. Як не музика, так переговори по інтеркому, чи мій нічний жах – наручний радіопередавач, по якому друзі і дружина дзвонять мені кожні п‘ять хвилин. Що такого у цих “сучасних зручностях”, що робить їх такими спокусливо зручними? Як уявляє собі це пересічна людина? Ось я, ось у мене є час і ось мій наручник – чого б мені не набрати старого друзяку Джо? “Алоу, алоу!” Я люблю друзів, люблю свою дружину, людство, дуже люблю, але тут телефонує дружина, щоб спитати: “Як ти себе почуваєш зараз, любий?” – а наступної миті телефонує друг і каже: “Щойно почув класний непристойний жарт. Був собі один чолов‘яга…” – а потім телефонує якийсь незнайомець і викрикує: “Це опитування компанії Файнд-Факс. Яку гумку ви жуєте у цю саму мить?” Ну?
- Як ви почувалися протягом тижня?
- Гніт було підпалено – я неначе стояв на краю стрімкої скелі. Того ж дня по обіді я зробив те, що зробив у конторі.
- Що саме?
- Вилив склянку води у інтерком.
Психіатр зробив запис у блокноті.
- І сталося коротке замикання?
- І пречудове! Прямо пересувний День незалежності! Боже, стенографісти бігали з такими загубленими виразами обличчя! Здійняли такий галас!
- Тимчасово стало трохи легше, еге ж?
- Просто прекрасно! Тоді мені заманулося втоптати наручник у тротуар. Він пронизливо кричав на мене: “Опитування народу номер дев‘ять. Що ви їли на обід?” – і я вибив з нього дух!
- Стало ще легше?
- Мені це подобалося дедалі більше! – Брок потер долоні. – І я подумав: чого б не почати особисту революцію, щоб звільнити людство від деяких “зручностей”? Для кого це зручно? Зручно для друзів: “Егей, Ел, подумав, чи не подзвонити тобі. Я у роздягальні тут, у Грін Хіллс. Грав у гольф і забив у останню лунку з першого удару! З першого удару, Ел! Чудовий день. Вже пропустив скляночку віскі. Подумав, що тобі буде цікаво, Ел!” Зручно для контори, коли я працюю на виїзді, моя машина обладнана рацією, тож я кожної божої миті в контакті. В контакті! Який гидкий вислів. Контакт, чорт забирай. В полоні! У пазурах скоріше, де тебе б‘ють, розтягують і товчуть радіоголоси. Не можна вийти з машини, щоб не відмітитись: “Зупинився, щоб зайти в туалет на заправці” – “Добре, Брок, давай! Брок, чого так довго?” – “Пробачте, пане” – “Дивися наступного разу, Брок” – “Так, пане!” То знаєте, що я зробив, докторе? Я купив кілограм французького шоколадного морозива і з ложечки нагодував радіопередавач.
- Чи була якась особлива причина того, що ви обрали саме французьке шоколадне, щоб насипати його у передавач?
Брок подумав хвильку і посміхнувся.
- Моє улюблене.
- Он воно що, – сказав доктор.
- Мені спало на думку, що те, що подобається мені, сподобається і моєму передавачеві.
- А що вас наштовхнуло на ідею взяти для цього саме морозиво?
- Того дня було спекотно.
Доктор трохи помовчав.
- І що було далі?
- Далі була тиша. Боже, як це було чудово. Радіо ж гелгоче увесь день. Брок, іди сюди. Брок, піди туди. Брок, прийом. Брок, відбій, гаразд. Брок, час обідати, Брок, обід закінчився, Брок, Брок, Брок. Тиша була така, неначе я морозива собі у вуха напхав.
- Ви, здається, дуже любите морозиво.
- Я просто купався у відчутті тиші. Мене немов загорнули у найм’якшу, найлагіднішу в світі тканину. Тиша. Ціла година. Я просто сидів у машині, всміхався і насолоджувався дотиком до цієї диво-тканини. Я сп‘янів від Свободи!
- Продовжуйте.
- Тоді мені спало на думку озброїтися діатермічним апаратом. Я взяв один напрокат і прихопив його із собою в автобус, яким їхав додому того дня. У автобусі сиділи стомлені роботяги, що їхали у свої передмістя, зі своїми наручниками і розмовляли з дружинами: “Зараз я на Сорок третій вулиці, зараз на Сорок четвертій, а ось я уже на Сорок дев‘ятій, звертаю на Шістдесят першу”. Один чоловік лаяв дружину: “Нехай тобі, забирайся з того бару, трясця, і йди додому, починай готувати вечерю – я на Сімнадцятій!” Радіо грало “Казки Віденського лісу”, рекламна пташка співала щось про першокласну вівсяну кашу. І тоді я ввімкнув діатермічку! Статика! Незаконне втручання! Жінки залишились без чоловіків, що жалілися їм на важкий робочий день. Чоловіки залишилося без жінок, що розповідали, як їх чадо сьогодні розбило вікно! “Віденський ліс” зрубано під корінь, рекламна пташка замовкла навіки! Тиша! Жахлива, несподівана тиша. Людям в автобусі довелося розмовляти одне з одним. Паніка! Справжня, первісна паніка!
- Поліція схопила вас?
- Звісно, автобус зупинився. Ще б пак, музика ж бо закінчилась, чоловіки з жінками втратили зв‘язок із реальністю. Скандал, бунт і хаос. Білки, що гомонять у клітках! Прибув спецзагін, мене миттєво вичислили, визнали винним, оштрафували і привезли додому, забравши діатермічний апарат, на раз-два.
- Пане Брок, насмілюся зауважити, що поки що весь ваш підхід мені здається не дуже практичним. Якщо вам не подобається радіо у автобусах, офісах, службових автомобілях, чого ж ви не вступили у громадську організацію радіоненависників, не писали петицій, щоб знайти законні і конституційні рішення? Врешті решт, це ж і є демократія.
- А я, – сказав Брок, – я той, кого називають меншинами. Я вступав у організації, влаштовував пікетування, подавав петиції, звертався в суд. Я протестував рік за роком. Усі сміялися. Усім іншим подобалося радіо в автобусі і реклама. А я йшов не в ногу.
- То може в такому випадку ви мали повестись як дисциплінований солдат, вам так не здається? Рішення приймає більшість.
- Але вони зайшли занадто далеко. Трошки музики і контакту – це ж чарівно, от вони і подумали, що багацько того і другого буде вдесятеро чарівніше. Це вийшло з-під контролю! Прийшов я додому і знайшов свою дружину в істериці. Що трапилося? У неї зовсім не було зі мною контакту, цілих півдня. Пам‘ятаєте, я станцював на своєму наручнику? Отож, того вечора я вирішив убити свій будинок.
- Ви впевнені, що хочете, щоб я це саме так записав?
- Так буде вірно за змістом. Вбити. Це один із тих будинків, що розмовляють, співають, гудять, читають вірші, цитують класиків, брязкають, дзеленчать і співають вам колискові, коли ви лягаєте спати. Будинок, що оглушує вас оперними партіями в душі і вчить вас іспанської, коли ви спите. Один з тих гомінких барлогів, нашпигованих електронними оракулами, що відносяться до вас, як до нікчеми, де плити кажуть: "Я абрикосовий пиріг, я готовий” – чи: “Я відмінний ростбіф, покваптеся!” – чи ще щось белькочуть на зразок цього. Із ліжками, що заколисують вас увечері і розбуркують вранці. Будинок, який ледь-ледь терпить людей, кажу вам. Двері, що гавкають: “У вас брудні ноги, пане!” Пилосос, що йде за вами з кімнати в кімнату, як собака, принюхується і втягує найменший ніготь чи пил, що впаде з вас. Боже, милостивий Боже!
- Заспокойтесь, будь ласка, – сказав психіатр.
- Пам‘ятаєте пісню Гілберта і Салівана – “Я все запишу, нічого не забуду”? Я всю ніч лічив завдані мені образи. Наступного дня я зранку купив пістолет. Я навмисно забруднив взуття. Я підійшов до свого парадного входу і той заверещав: “Ноги в пилюці, ноги в багні! Витріть їх! Зробіть ласку мені!” Я вистрелив клятим дверям у замкову щілину. Я побіг на кухню, де плита якраз скиглила: “Переверніть мене!” Я порішив її, не давши досмажити омлет. О, як вона шипіла і кричала: “Мене замкнуло!” Тоді телефон заверещав, як розбещена дитина. Я запхнув його у подрібнювач. Тут я мушу зауважити, що не маю абсолютно нічого проти подрібнювача; він був лише свідком. Зараз мені шкода, що я використовував його для цього, він справді дуже корисна річ, ніколи слова не промовить, більшість часу мурчав, як сонний лев, і переробляв недоїдки. Я його обов‘язково полагоджу. Тоді я пішов далі і пристрелив телевізор, цього підступного звіра, цю Медузу, що обертає мільярди людей на камінь кожного вечора, гіпнотизуючи, цю сирену, цю сирену, що приваблює солодкоголосим співом, обіцяє так багато, а дає, врешті, так мало, до якої я завжди повертався, на щось сподіваючись, чогось чекаючи, аж поки – бабах! Як безглузда індичка, з дверей зойкнула дружина. Приїхала поліція. І ось я тут!
Він із задоволеним виглядом відкинувся назад і закурив.
- А чи ви усвідомлювали, що, скоївши ці злочини, вивівши з ладу наручник, передавач у машині, телефон, радіо в автобусі, інтеркоми в офісі, ви псували чиєсь майно?
- Я б усе це зробив знову, клянуся.
На психіатра линуло сяйво блаженної посмішки.
- То чи може ще чимось вам допомогти Департамент Здорового Глузду? Ви готові відповісти за свої вчинки?
- Це лише початок, - сказав Брок. - Я – авангард невеликої групи людей, які вже стомились від шуму і від того, що їх зневажають, ними попихають, на них кричать, від музики кожної миті, від контакту з якимись голосами увесь час, зроби те, зроби це, швидше, швидше, туди, сюди. Ось побачите. Повстання почалося. Моє ім‘я увійде до історії!
- Ммм. – Психіатр, здавалось, замислився.
- Звісно, на це потрібен час. Спочатку це було так спокусливо. Сама ідея таких речей, таких практичних, була чудовою. Вони були скоріше іграшками, з якими бавились, але люди до них занадто звикли, відпустили їх занадто далеко, загнали себе в шаблон суспільної поведінки і не змогли вийти за його межі, не змогли навіть визнати його існування. Вони просто підвели під це раціональну основу. “У сучасному світі,” – кажуть одні. “У даних умовах,” – кажуть інші. “В умовах стресу,” – кажуть треті. Але, запам‘ятайте мої слова, зерно впало на родючий грунт. Про мене по всьому світу оголосили по телебаченню, радіо, зняли фільми, ось у чому іронія. Це було п‘ять днів тому. Мільярди людей почули про мене. Слідкуйте за фінансовими звітами. Це може статися в будь-якої миті. Може і сьогодні. Початок ознаменується бумом попиту на французьке шоколадне морозиво!
- Зрозуміло, – сказав психіатр.
- Можна мені тепер повернутись до моєї затишної камери, де я шість місяців зможу насолоджуватись тишею і самотністю?
- Так, – тихо промовив психіатр.
- Не хвилюйтеся за мене, – сказав Брок, підводячись. – Я просто проведу якийсь час, заткнувши у вуха ту м‘яку тканину, про яку я казав.
- Ммм, – сказав психіатр, підходячи до дверей.
- На все добре, – сказав Брок.
- Так, – сказав психіатр.
Він набрав кодову комбінацію, двері відчинились, він вийшов, двері повернулись на місце і замкнулись. Він пройшов по коридорах. Перші двадцять метрів його супроводжував “Китайський тамбурин”. Далі йшли “Цигани”, Пассакалья і Фуга в якомусь мінорі Баха, далі “Тигровий регтайм” і “Любов схожа на сигарету”. Він витягнув з кишені поламаний наручник, що тепер був схожий на мертвого богомола. Він повернувся до свого кабінету. Щось задзвеніло, зі стелі долинув голос:
- Докторе?
- Я щойно закінчив з Броком, – сказав психіатр.
- Діагноз?
- Здається, повністю втратив соціальну орієнтацію, але залишився товариським. Не бажає сприймати найпростіші реалії свого оточення і опиратися на них у своїх вчинках.
- Прогноз?
- Неясний. Коли я йшов, він грався з якоюсь невидимою матерією.
Запасний наручник у шухляді його столу дзижчав як поранений цвіркун. Інтерком загорівся рожевим вогником і заклацав. Задзвонили три телефони. Шухляда задзижчала. Музика увірвалася через відчинені двері. Психіатр, тихенько мугикаючи, замкнув на руці новий наручник, натиснув кнопку інтеркому, поговорив хвилинку, взяв слухавку першого телефону, поговорив, взяв другий – поговорив, взяв третій телефон – поговорив, натиснув кнопку наручника, тихо і спокійно поговорив з незворушним виразом обличчя посеред музики і вогників, знову задзвонили два телефони, його руки постійно рухались, наручник дзижчав, інтерком теревенив, голоси говорили зі стелі. В такому ритмі він і провів залишок цього прохолодного, кондиціонованого, такого довгого дня: телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник, інтерком, телефон, наручник...

4 коментарі:

  1. А, і ще одне. Якщо хтось із вас, привидів, зненацька захоче використати даний текст у комерційних інтересах, то спитайте, будь ласка, мене. А якщо у некомерційних, то з мене буде достатньо гіперпосилання.

    ВідповістиВидалити
  2. Прекрасный рассказ, как и перевод...
    Не верится что он был написан в 53-м.
    Не знаю то ли совпало так, то ли задумка переводчика, но слово контакт отлично вписывается, и не теряет "дурной" смысл, ну вобщем ты меня понял ;)

    ВідповістиВидалити
  3. Хороше оповідання, дякую. Зауваження: не "відноситься до вас", а "ставиться до вас".

    ВідповістиВидалити
  4. Хороше оповідання. Зауваження стосовно перекладу: не "відноситься", а "ставиться" до вас.

    ВідповістиВидалити

Копіюючи матеріали блогу,
просимо вказувати лінк
© 2011-2013
Равлики переможуть ;)